тебе нужна была рука... смотри, я дал тебе две
Вітрила розгорнуті

Помаранчевий колір нічних ліхтарів

Хвиля за хвилею дим цигарок...

Я був би вдячний за твою посмішку –

не очима, то хоч би губами,

на яких снігом осіла солодка пудра

рахат-лукума...

пір’їнки в твоєму волоссі –

свідоцтва цієї ночі

на горищі сумної будівлі,

де живуть блакитні птахи щастя...



ось він морок – в прірві твоїх очей, де хвилюється море,

де сонце встає помаранчево-жовте, немов апельсин...

дивний звук – хруст кісток,

шелест подиху...

мрійність волосся залишається нитками на стегнах...



кухар втратив на війні одну руку,

все ж приготував нам коктейль з креветок – твій улюблений...

ти довго плакала над його стражданнями...

і дощ став солоний..........




ти захищаєш мене, як левиця левиня...

я відчуваю солодкі тенета твоїх поглядів, що стисткають мі мозок,

пірнають в мої нейрони...

кожне твоє слово про мене лунає всередені,

відгукуючись тисячма спалахів, схожих на екстаз,

схожих на зародження життя...

кожного разу ти мене створюеш по-новому...

сповнюєш новим сенсом моє існування...

я відчуваю його: ніби щось мокре та слизьке

вислинає з міцних обіймів материнського лона...

так, так... я збочинець. Я мрію свідомо про те,

від чого ти здригаєшся кожного разу,

коли оце – ці мої думки – промріхують у моєму затьмареному погляді,

і ти майже ненавидиш мене...

коли я отак сиджу навпроти – ми розрізаємо цей стіл навпіл

слова з одного його кінця долинають повільно,

втрачаючи краплинки свого наповнення алюзіями та емоціями

долинають глухими та пустими, страченими –

вони пролетіли крізь браму нашого мовчання,

нашої взаємної неприязні, були розіп’яті на перехресті наших поглядів

розстріляни біля стіни, що постала між нами...